Село Гладковичі розташоване за 5 км на північний схід від Овруча; по окраїні його проходить залізнична колія Овруч-Чернігів, за 0,5 км від траси Овруч-Поліське-Київ. Сполучаючись із нею, через село проходить шлях Гладковичі-Липські Романи.
Село розташоване на гладкому плато, що непомітно для ока піднімається на захід і південний захід. Певно, звідси походить і назва села. Як варіант, існує легенда про знищення монголо-татарами старовинного поселення, яке існувало тут колись, і відродження його через століття вже на гладкому, рівному місці.
Зрозуміло, що 20-30 тисяч років тому ця місцевість, як і все передпілля Овруцько-Словечанського кряжу, було густо вкрито пралісами, де водилось чимало звіра – основного джерела для продуктів харчування стародавніх мисливців, що прийшли сюди вздовж течії р. Норинь. Сухе місце, річки Грезля і Лутань, хороше полювання привабили сюди мисливців, які і зробили тут свої хатки та осіли, випалюючи ліс і засіваючи на згарищах жито, овес, ячмінь, зелень, капусту. Невелику данину, як члени древлянського удільного князівства, платили дружинникам великого київського князя раз на рік, узимку, під час полюддя. Давали князеві «мягкую рухлядь» (вичинені шкури пушного звіра), копченості, мед і віск. Через відсутність доріг і великих лісів чужі люди зя’влялись тут рідко. Однак, певно, озброєні кінні воїни діставались села, без крові ці візити не обходились, про що свідчать 3 кургани-могильники: один слов’янський VI-VII ст. та два давньоруські X-XIIст. Останні, напевно, залишились від монголо-татарської навали в 1240 році. Знайдено було і скарб золотих монет. Активно діяв битий шлях Овруч-Гладковичі-Чорнобиль.
Після падіння Київської Русі українські землі, в т.ч. і Древлянського князівства, почали добровільно переходити «під руку» великих князів литовських. Отримавши відсіч від них, навіть монголо-татари відступили на південь. Литовські можновладці прийняли староруську мову за другу державну, а звід законів «Руська правда» став законом і для них. Відносний спокій у XIV-XV ст. сприяв відродженню села, де навіть була споруджена добротна дерев’яна Покровська церква.
Письмова згадка про село відноситься аж до 1545 року (опис маєтностей Овруцького замку), коли с. Гладковичі, як маєток князя Димитрія Сенського, згадується в акті-описі приписаних до фортеці міщан, бояр, селян і земель, а також у переліку повинностей і податків, які збирались для цього укріплення. А ще воно під іменем с. Гладковичі згадується в акті від 1704 року від дворянина Прушинського на дворянина Ф.Павшу, що останній силою обібрав його маєток, а майно і людей забрав у Гладковичі. Як маєток Павші, воно згадується 20.03.1705 року в скарзі останнього на власників залізоплавильного заводу, які не розрахувалися з його кріпаками, а в акті від 1750 року згадується в зв’язку з присвоєнням грошей, відібраних у арештованих гайдамаків управителями Гладкович. Прушинський остаточно заволодів селом у 1704 році. Дещо пізніше його продали іншим магнатам.
Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське і Польща об’єднались у Річ Посполиту. Овруцьке Полісся відійшло до сфери впливу польських королів, хоча адміністративно-територіальний устрій залишився той же. На українських землях польська шляхта отримувала великі маєтності, ставала власником українських селян, яких уярмлювала, запроваджуючи кріпацтво. В кінці XVII-XVIII ст. Європа почала відчувати нестачу хліба. У шляхти з’явився шанс добряче заробити. Ось чому саме цієї пори зростає кількість панщинних днів і поборів, захоплюються кращі селянські землі і засіваються житом та пшеницею. Поки р. Норинь була судноплавною, вивезти хліб було неважко. Та поступово знеліснений кряж починають «їсти» яри, через які в річку пішли десятки, сотні тонн легкої лесової землі. А хліб із повіту треба було вивозити. Отоді й ожив , розширився битий шлях до Прип’яті через Гладковичі на Мозир. Тисячі підвід, зупинившись і перепочивши перед дальньою лісовою дорогою в Мозирську волость, ночували в Гладковичах. Шинки, постоялі двори виростали, як гриби; тут почали селитись міщани, євреї, відставні військові. Село поступово перетворювалось на містечко. Саме через село йшли сотні полків М.Кривоноса у свій білоруський похід. А неподалік містечка виростали і приміські села Чернещина і Селище. Через Гладковичі йшов і шлях на Чорнобиль, де українські околичні шляхтичі робили прикордонні застави. Біля села Соснівка (колись Шишелівка) і сьогодні лежить камінь із дороговказом-«стрілою».
Часи були неспокійні, бо ніяких законів шляхта не дотримувалась, а визнавала тільки право сильнішого. Так, у XVI ст. чимало землі на півночі Київщини мали магнати Полозовичі. Але їм цього видавалось мало, і за наказом магната його вояки з особистих збройних загонів захопила міста Ставок, Гладковичі, Гостомель у Житомирському, Овруцькому, Київському повітах. Навіть «слуги великокнязівські» і бояри змушені були служити в маєтках Полозовичів.
Жорстоке поводження з населенням, національний і релігійний гніт (заборонено старі православні обряди, нав’язувалась католицька віра) штовхали жителів Гладковицької волості до опору: вони втікали в ліси і ставали козаками, а також на південь України; підпали панських будівель і збіжжя були зовсім не поодинокими.
В 1795 році Правобережна Україна відійшла від Речі Посполитої до Російської імперії. Польське панство, шляхта були урівнені в правах з російськими дворянами і продовжували володіти своїми статками і кріпаками-українцями. А ось у Гладковичах – вони вже давно стали волосним центром – селяни належали до казенних і платили в казну по 1 руб. за десятину на рік. Влада Гладковицької волості поширювалась на 98 населених пунктів північно-східної і східної частини повіту; непогана, хоч і грунтова дорога, з’єднувала містечко з Овручем. А шлях через Гладковичі до Прип’яті , а звідти на Дніпро діяв чітко: поміщики везли на продаж пшеницю, метал, вичинені шкури, вистояні меди і віск, з якого вся Європа робила свічки. Тому поліцейський постерунок у повітових Гладковичах ніколи не пустував.
Реформа 1861 року, якою цар Олександр ІІ «дарував волю» селянам, виявилась міфом,бо землі селянам не дали. Її можна було тільки викупити. Цар-визволитель і тут пішов мужикам назустріч: їм давали державний кредит під високі проценти (навіть до 1917 року селяни не виплатили його).
У 1879 році волосний писар Гладковицької волості Урбанський почав підбурювати селян не відправляти своїх дітей до Ласківського однокласного училища і відділитися від Ласок і Кацовщини. Він розраховував відкрити у с. Гладковичі своє училище. У 1880 році розпочата справа по переведенню однокласного училища з с. Ласки в с. Гладковичі. У 1881 році Ласківське сільське однокласне училище переведено в с. Гладковичі. У 1883 році в с. Гладковичі відкрите власне сільське однокласне училище.
Станом на 1889 рік у Гладковичах нараховувалось 130 дворів і понад 712 жителів, що для ХІХ ст..було немало. При тому лише декілька дворів володіли більшою кількість землі. Тому кожна бідна родина прагнула будь-де підзаробити: на лісорозробках і посадках лісу, будівництві у містечку та в Овручі; їздили грабарками-однокінками в Київ, на Донбас, недодаючи дітям, продавали молочні продукти; прислужували в шинках тощо.
В трудах і турботах зустріли нове ХХ ст. і дуже раділи, що в Овручі вже є навіть телеграф. Російсько-японська війна майже не зачепила жителів Гладкович. Але наступні події революції 1905-07 років напряму стосувались і їх. Адже саме в їхньому повіті селяни Великої Чернігівки почали вирізувати і ділити ліс поміщика Канюки-Савченка, за що і були жорстоко побиті нагайками козачого карального загону. Втім нагайок спробував дехто і в Гладковичах, де революціонери Дулін, Чумаченко, Ф.Шевчук збирали на мітинги людей. Зрештою вони опинилися в овруцькій тюрмі, де підняли повстання, захопивши всю в’язницю, роззброївши конвоїрів і озброївшись саморобними піками відбивали атаки поліцейських. Тільки військова команда з гвинтівками з Києва придушила повстання.
Столипінська реформа зачепила повіт. З усієї губернії до Гладковицької волості хлинули покупці, які викупали ділянки лісу і заснували численні хутори.
Перша світова війна 1914 року зруйнувала плани гладковичан. Молодих хлопців забрали в царську армію. У багатьох реквізували для потреб війська коней. Знецінення грошей, похоронки, все більше калік на вулицях. Тому звістку по залізничному телеграфу про скинення царя в лютому 1917 року одностайно було зустрінуто схвально. Слова «Тимчасовий уряд», «Керенський» тепер часто лунали в містечку. Проте надії не справдились – уряд віддав наказ наступати. Тепер уже замість прізвища О.Керенський з уст в уста передавалося слово «Ленін»: він обіцяв негайний мир і безплатну землю.
Антиурядові настрої підігрівали і солдати військових частин, передислоковані за революційний дух із Пітера до Овруча. Саме вони й сприяли народженню тут 18 липня 1917 року повітової Ради солдатських, селянських і робітничих депутатів. Та восени 1917 року військових вивели з Овруча і Рада припинила існування.
А в листопаді відбулась ще одна революція – жовтнева, більшовицька. І Ленін дійсно проголосив негайний мир та безкоштовну землю селянам. Далеко не всі в російській державі підтримали ці гасла. Розпочалась громадянська війна, яка вщент розорила країну.
1 грудня 1918 року червоні партизани проголосили в Овручі радянську владу, в 1920 році довелося ще побачити в повіті і польських військових. Лише на осінь 1920 року масштабні воєнні дії припинились. Проте державу почав душити голод, і жителі Гладкович побачили озброєні продзагони, які «вибивали» продрозверстку. Лише запровадження НЕПу в 1921 році зупинило падіння в прірву: знецінені різнокольорові гроші-папірці замінив червінець; встановлювався твердий продподаток; дозволялось відкриття приватних магазинів, кафе тощо. Активно діє КНС, який від імені влади нарізав земельні наділи безземельним і малоземельним. Гладковичани одними з перших у повіті відгукнулись на прохання влади допомогти хлібом голодуючим міст України і Поволжя, взяли активну участь у заготівлі дров для замерзаючих міст Києва, Харкова, Катеринослава 1921 року.
Згідно з новим адміністративним поділом 1923 року губернії, повіти, волості ліквідовувались, а утворився Овруцький район, також Гладковицька сільська рада Київської області. В 1929 році утворився колгосп «Шлях Жовтня», який об’єднав 20 родин селян-бідняків. Повені восени 1932 року і навесні 1933 року практично знищили врожай. Розмір же хлібоздачі державі залишився той же. Різні уповноважені забирали з селянських осель весь запас зерна. І почався голод, який забрав у Гладковичах понад 290 чоловік. Ослаблене після голоду село підтримала залізнична станція Овруч, яка шефствувала над сільрадою. Маленькі хутори і села Виковці, Залапки, Кректуни та інші були переселені в Гладковичі, Селище, Чернещину. Хороші врожаї наступних років притупили біль втрат.
Підняли економіку колгоспу; виросли корівники, конюшні. В центрі села була повна комора зерна. В 1930 році окраїною села прогуркотів перший поїзд по лінії Овруч-Чернігів. Добробут почав оселятись у колгоспних хатах.
Війна, яку розпочали німецькі фашисти 22 червня 1941 року, зруйнувала плани всіх родин жителів Гладкович. Біля 800 чол. молоді призовних років влилось у лави РСЧА. 22 серпня 1941 року фашисти зайняли Гладковичі і почали встановлювати «новий порядок». В наступні 1942-43 роки вивезли до Німеччини біля 300 чол. молоді. Ночами гладковичани чули постріли і стогін зі сторони урочища «Латашів Березняк», де розстрілювали невинних в’язнів з Овруцького, Народицького, Коростенського, Ружинського, Олевського, Єльського та Мозирського районів. 17 листопада 1943 року партизани з’єднання генерала О.М.Сабурова ще до приходу радянської армії звільнили місто і район. Військові в надсекретних умовах споруджують у лісі за 1 км від села штаб фронту під командуванням маршала К.К.Рокосовського, який інкогніто не раз проїздив селом у грудні 1943 року. Ця землянка збереглась і понині.
Важкою була відбудова, та жінки, підлітки працювали на совість, що і засвідчив урожай 1944 року. А вже на 1949 рік вийшли по виробництву сільськогосподарської продукції на довоєнний рівень. Цілими гуртами прибували демобілізовані воїни і зразу ж ставали до нескінченної сільської роботи. Колгосп «Шлях Жовтня» поступово набирав м’ясо-молочного напрямку розвитку.
В 1950-53 роках колгосп значно укрупнився за рахунок приєднання до нього сусідніх невеликих господарств із сіл Радчиці, Товкачі, Гладковицька Кам’янка, Олександри, Сидори і Бацькуни. Нове велике господарство отримало ім’я Й.В.Сталіна, а з 1964 року – партизана Яна Налєпки (Рєпкіна). Ще до 1941 року Чернещина була включена до складу Гладкович, а с. Селище приєдналось в 1965 році.
На кошти артілі в 1963 році було збудовано нову двоповерхову Гладковицьку СШ. У 1965-80 роки приступили до роботи новий будинок культури, кафе, будинок побуту, пологовий будинок, 2 лазні, дитсадок. У 1981 році було збудовано приміщення сільської ради, а в 1988 році встановлено меморіальні плити з іменами загиблих воїнів і пам’ятник-гармату. А ще у селі були 2 бібліотеки з фондом понад 7790 книг, ФАП, ветлікарня, 3 сільмаги. У 1960-80-х роках в селі вже була 100-відсоткова грамотність населення.
Після трагедії на Чорнобильській АЕС, що діяла за 90 км від села, з території сільської ради виїхала в чисту зону по переселенню майже третина населення, а село Олександри, яке віднесли до 2-ї зони забруднення, було знято з обліку.
В 1999 році в Гладковичах було споруджено нову Покровську церкву.
Розвал СРСР і утворення самостійної України, антиколгоспні рішення влади призвели до розвалу налагодженої колгоспної системи і серії непідготовлених реорганізацій на селі. Спочатку колгосп було реорганізовано в КСП «Колос», а з 2000 року – це вже СТОВ «Гладковицьке».
Мешканці села пишаються колишнім депутатом Верховної Ради України, Головою Державного комітету лісового господарства України, а нині директором Житомирського агротехнічного коледжу, делегатом І Всеукраїнського з’їзду колгоспників Бондарчуком Я.І., делегатом ІІІ Всеукраїнського з’їзду колгоспників А.Ф.Латашем, Заслуженим діячем мистецтв України, поетесою Зоєю Кучерявою, знаним в СРСР художником А.І.Костюченком.
На базі колишніх об’єктів бувшого колгоспу запрацювали на приватній основі: пилорама, ферма по вирощуванню свиней та ВРХ; створено два фермерських господарства по вирощуванню продукції рослинництва.
На сьогодні у сельчан орендують земельні частки (паї) ТОВ «Полісся-Сільгосп-Агро» та ФГ «Добробут-Радчиці». Дані господарства вирощують зернові, картоплю, овочі, кукурудзу на зерно, соняшник та інші культури. Окрім рослинництва, ТОВ «Полісся-Сільгосп-Агро» займається розведенням молодняка ВРХ та виробництвом молока.
На території с. Гладковичі нині функціонують такі установи: сільська рада, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, ясла-садок, 2 фельдшерсько-акушерські пункти, клуб, бібліотека, відділення зв’язку.
Здійснюють господарську діяльність лісництва таких лісгоспів: ДП «Овруцьке лісове господарство», ДП «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» та ДП «Словечанське лісове господарство АПК».
До послуг сельчан працюють 7 магазинів по реалізації змішаних товарів.
Гладковичі мають 32 вулиці. Населення – 1266 особи (станом на 01.01.2020 року).