Маємо відрадні новини, що тішать і гнітять водночас – бажання розповісти Історії в нашому Проєкті фіксуються. Про що це говорить? БІЛЬ… невимовний біль за те, що відбувається – військовослужбовці, їхні рідні лишаються врешті наодинці зі своїми проблемами та спогадами.
Раніше ми анонсували розповідь про Матерів, чиї діти на війні. Дотримуємося хронології обіцянок, але розмежовуємо Ларису та Руслану на окремі Історії, оскільки кожна з цих неймовірних Пані безумовно заслуговують на більшу увагу та час, на чіткіші акценти особистісних якостей. Їхні Історії – історія України, що твориться їхніми дітьми.
Анкета:
ПІБ: РАФАЛЬСЬКА ЛАРИСА ОПАНАСІВНА.
Дата народження: 30.07.1973 року.
Місце Сили: с. МИХАЙЛІВКА Коростенського району.
Статус: Сильна в го́рі.
Фах: Мати Воїна.
Статус Воїна: Янгол…
КОЛИ СПОМИН СТАЄ СОНЦЕМ
Історія Матері
15.11.2024 року в притул до обідньої перерви я побачила ту, яка змінила моє ставлення до Матерів, що втратили своїх дітей на війні. До моменту знайомства з Ларисою Рафальською я стрічала жінок, що втратили своїх дітей виключно у ракурсі невимовного та всеосяжного трауру. Чорні, з поглядами-проваллями у власне горе. Лариса ж згорьована втратою і сонцесяйна згадками.
Пані зайшла у флісці Сина. Шеврони на місці. Одежина впору жінці, вона її обіймає – фліска кольору хакі, турботливо кутає ледь опущені, ніби втомлені плечі. Ввесь час розмови пані Лариса підсвідомо торкається тканини, гладить рукава, періодично поправляє кожну складочку. Вона щойно з Храму – носила Панахиду за Сином Олександром. Два роки, як загинув на рубежі. Її Саша – Світило, навколо якого обертався світ Матері.
Пані Лариса самотужки виховувала сина, то й не дивно, що дитя було центром ВСЬОГО.
– Я ніколи і нічого йому не забороняла. У нас були надзвичайно дружні стосунки на цілковитій довірі, – говорить, а сама либонь гайнула спомином того часу, де Саша був поряд, де Саша був живий…
Всміхається.
Лариса всміхається не вустами, чи очима, як роблять це зазвичай матері, розповідаючи про своїх дітей. Лариса всміхається єством, яке спонукає пані розправити плечі, заясніти кожною клітинкою. Це неймовірне сяйво шириться простором, де в тиші бринить навіть найменша порошина. Вона сильна, СИЛЬНА пам’яттю про Сина Сашу.
З любов’ю дістає Сашин телефон, показує – ось він тут. Тут її дитя, її кровинка, що напоїла власною кров’ю українську землю. Гортає світлини і… не плаче. ВОНА НЕ ПЛАЧЕ, вона проживає кожну знимку Сина, як вперше. Розповідає про нього серцем. Мати стає Сонцем у власному обрисі померок втрати. Вона стає Молитвою за кожного побратима її Саші й відбувається святістю моменту. Як їй вдається це? Не знаю. Не хочу знати, де вона черпає міць ясніти у чорній хустинці, у цій … флісці, що справді є продовженням її Душі, її життя.
Чи стане сил у пані Лариси виправдати очікування Сина й бути щасливою? Гадаю, що так, оскільки любов і відданість цієї Матері безмежна. Вона мусить бути щасливою і переслухати всі пісні з телефону Сина, вона має випростати плечі й боротися за те, за що робив її Саша – за Україну в кожному наступному кроці.
ЧЕСТЬ!
Честь Матері Рафальського Олександра!