Село Сингаї Коростенського района Житомирської області

Село Сингаї Коростенського району Житомирської області має населення за переписом на 2001р. 608 людей. Поштовий індекс — 11541. Займана площа — 2,483 км².

Історія

Точна дата заснування села невідома, але за переказами селян, його історія бере витоки з часів князівства древлянського князя Мала, його протистояння за незалежність від Київського князівства. Як спогад про ті далекі часи було болото Гале, яке розташовувалося з лівого боку від дороги Сингаї (Грозино) — Коростень, до перетину з дорогою на Шатрище. Його поява місцеве населення пов’язувало з місцем стоянки кінноти княжної Ольги, під час осади 945 року столиці древлян Іскоростеня, як помста за вбивство свого чоловіка Ігоря. На жаль, у середині 80-х років ХХ століття, без урахування місцевої легенди-переказу, болото без обстеження було осушено, і на сьогодні там розмістився дачний кооператив.

У Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов’янських та матеріалах Російського федерального державного історичного архіву село згадується з 1449 року під назвою Великі Сингаї Овруцького повіту Волинської губернії, бо на той час у повіті було ще одне село з такою самою назвою Сингаї.

У 1926 році, при формуванні нових адміністративних одиниць, Великі Сингаї відійшли до Коростенського району і отримали скорочену назву – Сінгаї, а інші Сингаї відійшли до Народицького району і стали називатися Сінгаї.

У 1691 (?) році старшина села, разом із старшинами сіл Пашини, Шатрище, Новаки, Купеч, Великий Ліс та Ходаки звернулася за привілеями до польського короля і отримала для селян статус шляхти (вільних міщан), які надалі не зміцнювалися. Цей вільний статус селяни зберегли до 1931 року — періоду масової колективізації в радянській Україні, коли шляхом накладення непосильних податків, під загрозою кримінальної відповідальності та виселення, вони були змушені віддати землю, тварин, реманент та інші знаряддя праці колгоспу.

Голод 1932-33 років також не оминув село; літні померли, багато дітей було вивезено до Коростеня на залізничну станцію і там кинуто. В окремих сім’ях скористалися можливістю виїзду за межі села за довідками правління колгоспу, як у інтересах колгоспу, зокрема в Росію, і забезпечити сім’ї харчовими посилками, що й уберегло село від вимирання. Але не вберегло колгосп, де всі тварини вимерли.

Згодом, враховуючи близькість до м. Коростень, на село почали спускати рознарядки на виділення людей для робіт на залізничній станції та об’єктах військового гарнізону, зокрема, на аеродромі та військових складах у Пашинах (зараз район Коростеня), що також відіграло важливу роль у порятунку села (військові підгодовували працюючих). Роботи на відомому сьогодні військовому об’єкті «Скеля» виконували мешканці села Немирівка.

На початку ХХ століття село заселяли великі батьківщини Сингаївських та Камінських (Каменських), найменше – Загаровські та Юхимовичі (Юхімовичі), родини євреїв.

Так як новонародженим імена давалися при хрещенні на честь святих, то в селі було багато жителів з однаковими не тільки прізвищами, але й по-батькові, тому в побуті широко використовувалися прізвиська. Згодом така кличка визначала найменування певної гілки родинного роду. У другій половині ХХ століття село переважно заселяли Карасі (Камінські) та Королі (Сингаївські). Враховуючи свій соціальний статус, з метою збереження спадщини, шлюби в селі переважно здійснювалися по лінії однієї родини. Щоб уникнути занепаду роду та забезпечити його робочою силою та поновлення, сім’ї були багатодітними, а шлюби укладалися між родичами не раніше 3-го коліна. Угода шлюбної пари здійснювалася старійшинами, з урахуванням потреби у здоровому поколінні. За спогадами старожилів села, вони не пам’ятають випадків, коли в таких шлюбах народжувалися б хворі, а тим паче розумово відсталі діти. Разом з тим, допускалося укладення шлюбів і з вихідцями інших сіл, але одного соціального стану, як із Пашин, Шатрища, Купеч, Новаків, Великого Лісу та Ходаків, дотримуючись принципу, що дружина переїжджає до родини свого чоловіка. Незважаючи на близькість сіл Грозино та Немирівки, у шлюб із цих сіл нікого не брали і переселяться звідти не дозволяли, бо до 1917 року їхні мешканці були кріпаками. Перші шлюби та переселення до села були зафіксовані у 1948 році як результат наслідків війни, пережитого голоду 33 та повоєнних років.

Відомо, що вдова з роду Карасьов Камінська Марія (мати) спочатку працювала економкою у пана Шкорупського, який мав маєток у селі Грозине, а після смерті його дружини спочатку стежила за його дітьми, а згодом стала його дружиною.

Жителі села переважно вели натуральне господарство, віддаючи перевагу землеробству: вирощували зернові, коноплі, льон. Були серед них і теслярі, і столярі. Але мізерні землі великого достатку не давали і вони йшли на приробіток.

Зокрема, з настанням зими чоловіки залишали село і виїжджали мандрувати селами.

Зокрема, із настанням зими чоловіки залишали село та виїжджали подорожувати селами Житомирщини та Київщини, а окремі добиралися до Чернігівщини та Полтавщини. Торгували дьогтем, за що їх прозвали «дігтярями». Цим вони займалися до середини 60-х років ХХ століття. Через відсутність чоловіків все домашнє господарство лягало на жіночі плечі, які довгі зимові вечори присвячували вишиванню та ткацтву — практично в кожній хаті стояли ткацькі верстати. Ткали «райдужки» та «кілими». Вервіє відрізнялися від других пишністю квітів і великими кольорами на темному тлі.

За часів входження до Російської імперії хлопців із села Сінгаї закликали на службу до козацьких загонів. Здорові вояки набиралися і до Червоної Армії.

Село сьогодні

Після реформ на селі колективне господарство було ліквідоване, землі розпайовано. Водночас через відтік молоді до міст (Коростень, Житомир, Київ) село швидко постаріло. Землі порожні. Діти із села ходять до Грозинської загальноосвітньої школи. Якщо у середині 80-х років ХХ століття із села до школи ходило близько 250 учнів, то на 2010 рік лише 8.

Відомі люди У селі народився український письменник Василь Лукич Юхимович (Єхимович, Юхимович), член Спілки письменників СРСР (з 1956 р.), учасник Великої вітчизняної війни, Заслужений працівник культури України, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій «Пам’ять» та премії ім. Остапа Вишні, нагороджений медалями та Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР та Чуваської Республіки. Він — автор понад 20 книг із поезією, щедрівками, весільними піснями, збірками пісень тощо. Проживаючи постійно у Києві, він неодноразово приїжджав у село, завжди відкрито спілкувався з односельцями.

У скарбниці поета є такі поетичні рядки, пройняті почуттям постійного потягу до рідного дому:

Відірвусь хоч на день у село, Подивлюсь на рідну хату. У котрого не приїду число, А для матері буде свято.

На початку жовтня 2008 року у селі було відкрито будинок-музей Василя Лукича Юхимовича.

Корисно знати.

Якщо дивитись на річку Синявку з боку піднесення, на якій стоїть будівля Сінгаївської сільської ради, то на іншому березі можна побачити велике дерево, що різко вирізняється пишною кроною та височить над селом. Його можна побачити звідусіль. Це осокор (тополя чорна), знакова пам’ятка села, навколо якої йдуть перекази, пов’язані з подіями Богдана Хмельницького. Висота дерева понад 25 метрів, а стовбур в обхваті — понад 2 метри.

Вулиця, де стоїть будинок-музей, має ім’я рідного брата поета — льотчика-винищувача Івана Юхимовича.